Наразі він очолює взвод ударних дронів MURAMASA у складі 109-ї окремої бригади територіальної оборони. Разом зі своїми побратимами активно знищує техніку армії РФ – від легкових авто до систем залпового вогню, таких як “Град” чи ТОС-1А “Солнцепёк”.
“Коли я вперше приїхав до Авдіївки в 2022 році та став на облік у військкоматі, там була велика черга. Мені довелося буквально просити, щоб мене взяли. І тоді я вирішив трохи натиснути: сказав, що я – колишній депутат. Спершу мене сприйняли з іронією: мовляв, іди своєю дорогою. А потім перепитали: ‘А з якої ти ради?’ Я відповів: ‘Я не місцевий депутат, я був у Верховній Раді’.
Спочатку вони не повірили – подумали, що я жартую. А потім усі подивились на мене з недовірою: мовляв, побуде трошки, зробить селфі на тлі війни – і поїде. Мені довелося докласти зусиль, щоб розвіяти цей стереотип”, – згадує Фірсов.
Сьогодні його рідне місто Донецьк перебуває під окупацією, як і Авдіївка, де пройшли його дитячі та юнацькі роки.
“У 2022-му я йшов знайомою вулицею в Авдіївці та пригадав, як у цю пору року гуляв тут із бабусею, а згодом – зі своєю дівчиною. Я не міг навіть уявити, що саме тут колись лунатимуть вибухи. Це дивне відчуття, до якого з часом звикаєш…”, – говорить він.
Яке ставлення у війську до його колишнього статусу та як він сам його використовує в умовах війни? Що зараз відбувається на лінії фронту і чому важливо чути насамперед голоси українських військових, а не закордонних політиків?
Про все це Єгор Фірсов розповів у бесіді з “Українською правдою”. Основні фрагменти розмови – нижче. Повне відео інтерв’ю можна переглянути на YouTube-каналі УП.
“Після повернення з фронту військові залишаються нікому не потрібні – і це боляче”
Якось я був у Києві, точно не пригадаю, це був 2022 чи, можливо, 2023 рік. Зайшов у метро у військовій формі – і несподівано пасажири почали аплодувати. Я розгубився, подумав, що це якийсь розіграш. Але то була щира реакція людей: вони просто побачили військового і віддали шану.
Зараз, звісно, емоцій менше – і це природно. Та мене турбує інше: коли солдати повертаються з передової і не мають жодної підтримки. Вони просто втрачені для мирного життя.
До мене постійно звертаються хлопці, які офіційно демобілізовані, з проханнями дати в борг. Бо вони не можуть працевлаштуватися, не знають, як жити далі.
Для ветеранів дуже важливо бути зайнятими. Без цього психіка дає збої. Особливо, якщо є наслідки поранень або контузій – ситуація може швидко погіршитись.
На “Українській правді” невдовзі може з’явитись платний доступ. Але ми вважаємо, що журналістика має бути відкритою, тому робитимемо все, щоб наші матеріали залишалися доступними. Підтримайте нас – приєднуйтесь до Клубу УП!
Вважаю, що на державному рівні потрібно чітко прописати механізми інтеграції ветеранів у систему державної служби. Сьогодні держслужба передбачає конкурс за досвідом і освітою. Але якщо є вибір між людиною з дипломом і досвідом, яка не служила, і такою ж, але з досвідом фронту – перевагу слід надавати тій, яка боронила країну. Саме на таких людях мають будуватися майбутні інституції держави.
Поки що ні в суспільстві, ні у владі такого розуміння немає. Навпаки – всі говорять теплі слова: “Ви – наші герої, молимось за вас”. А повертаєшся – і раптом виявляється, що ти нікому не потрібен.
“Новини про корупцію в армії викликають лють”
Справедливість – це те, що болить кожному військовому. Її відчуваєш у найменших речах. Особливо це загострюється, коли читаєш новини про чиновників на кшталт Комарницького.
Серед усіх тем саме корупція сьогодні викликає найбільше обурення серед бійців.
Уявіть: ті, хто служить зі мною, – це досвідчені оператори ударних безпілотників, які мають чи не найвищі результати з ураження техніки окупанта. І при цьому вони бачать, як хтось у тилу розпоряджається мільйонами, ігноруючи потреби фронту.
Є приклад, який добре ілюструє ситуацію — один з представників командного складу нашої бригади в минулому належав до політичної сили, яка мала сумнівну репутацію. Як він може сприймати мене з точки зору ідеології? Багато хто зараз подумає: “Невже представники тієї партії служать у ЗСУ?” Але треба пам’ятати — армія відображає зріз усього суспільства, тут зібрані люди з різним минулим, із різних соціальних середовищ.
Уявіть самі: ще вчора хтось працював, скажімо, в таксі чи на шахті, а вже сьогодні йому підпорядковується народний депутат. Цілком можливо, що така людина відчує спокусу реалізувати своє «я» через відносини зі мною.
На даний момент у моєму взводі служать переважно хлопці з Донеччини, ми всі приблизно одного віку. Але якби не війна, наші шляхи навряд чи коли-небудь перетнулися б.
Мої бойові товариші — надзвичайно щирі, відкриті, глибокі особистості, які заряджають мене енергією. Це справжнє братерство, яке проявляється в щоденній підтримці — і психологічній, і моральній. Саме завдяки ним я маю сили триматися.
Я щиро вдячний долі за те, що зустрів їх. І вірю, що моє ставлення до них взаємне.
“Наші дрони — це козирі на переговорах”
Часто наголошую побратимам: “Кожен дрон, що влучає у ворожу бронетехніку, — це наш аргумент на міжнародних зустрічах, це додаткова вага для наших дипломатів”. І хлопцям це справді відгукується.
Громадянам я б порадив звертати увагу не так на заяви закордонних чиновників, як на слова українських командирів, які щодня стоять на передовій. Бо події поблизу Покровська безпосередньо впливають на те, які рішення ухвалюються у світових столицях, навіть таких далеких, як Ер-Ріяд.
До того ж, представників військового середовища, особливо ветеранів, варто залучати до міжнародного діалогу. Їхній бойовий досвід — це цінний інструмент у комунікації зі світом. Це необхідний крок.
Реклама:
Щодо виборів
У розпал бойових дій мені зателефонували з Києва з пропозицією долучитися до виборчого процесу. Спочатку здавалося, що це якийсь жарт. Адже ти на фронті розумієш — все це ще далеко не завершено. А коли пояснював це, мені відповідали: “Та ти просто не бачиш загальної картини”.
Пропозиції надходили від людей, які раніше мали чиновницькі посади, а нині активно займаються політикою. Як виявилося, вони вже запускають кампанії, розміщують білборди, витрачають кошти на рекламу. І я справді був приголомшений — намагався пояснити, що в нинішній ситуації це виглядає невчасно й недоречно.
Сотні тисяч, а то й мільйони гривень ідуть на агітацію, офіси, політичні шоу. У той час, коли ці ресурси могли б піти на техніку, на забезпечення підрозділів, на ті ж дрони. Все це витрачається в нікуди. Мене щиро вразила така відірваність від реалій.
Я добре розумію бажання людей змін, бажання нового початку. Це природно — хотіти вибори. Але наразі ситуація така, що проведення виборчої кампанії просто неможливе.
Я б із задоволенням скористався правом голосу, підтримав когось або й сам долучився б до виборів. Але в умовах війни це недосяжна мрія.
Найголовніше зараз — продовжувати боротьбу й тримати оборону.
