Дональд Трамп ненадовго відволікся від своїх спроб “помирити” українців та росіян у Стамбулі, де він намагався досягти поступок від Києва, і переключив увагу на новий скандал. Цього разу він вступив у конфлікт із Південно-Африканською Республікою, звинувативши її в расовій несправедливості щодо білих громадян. Раніше Трамп мав суперечки з Європою, Америкою та Азією, а тепер вирішив “побити горщики” й з Африкою, аби не залишити континент поза увагою.
Цього разу він звинуватив темношкіре населення ПАР у “геноциді” білих. Це не перший випадок. Ще в квітні Трамп відмовився від участі в саміті G20 у Преторії через політику “конфіскації земель та геноциду” білого населення. Однак 12 травня США перейшли від слів до дій, надавши притулок першим 59 білим біженцям з ПАР, що спричинило скандал.
Чорні мешканці ПАР та афро-американці звинуватили Трампа у політиці “глобального апартеїду” та відродженні сегрегації.
Ці звинувачення висловлюють, зокрема, американські сенатори-демократи, такі як Кріс Ван Голлен (білий, до речі), який звинувачує Білий дім у тому, що він заохочує “біженців” з числа білих землевласників, натомість депортуючи зі США тих, “хто справді потребує захисту”. Він ставить під сумнів, чи можна таких переселенців взагалі вважати “біженцями”.
Адміністрацію США обурює закон про експропріацію земель у ПАР з “нульовою компенсацією”, якщо ця земля не використовується або використовується для отримання прибутку з перепродажу. Ця норма була прийнята в 2024 році, оскільки 80% темношкірого населення володіє лише 4% аграрних земель, тоді як 8% білих південноафриканців або “африканерів” контролюють 75% землі.
Такі розклади, звісно, не дуже подобаються чорним мешканцям ПАР, але й питання, чи справді місцеві білі фермери потребують статусу “біженця”, оскільки в них заберуть землі, які не використовувалися, є дискусійним. Сам закон значно менш радикальний, ніж, наприклад, у Зімбабве, де дійсно в білих забрали масово землю (і не лише “зайву”) у 2000-ні, від чого країна досі не може оговтатися політично й економічно. Та й реформу у ПАР підтримує й багато з білих (але, звісно, переважно серед міського населення, а не землевласників).
У тому, що Трамп захищає саме білих землевласників у ПАР, вбачають вплив, зокрема, Ілона Маска, який сам є вихідцем з числа білих землевласників ПАР, нащадків колонізаторів-бурів (переважно голландців). Маск охоче й часто критикує владу своєї батьківщини, де домінують “чорні” партії, утворені на хвилі боротьби з апартеїдом.
Що це за партії? Передусім, це ліво-популістський Африканський Національний Конгрес (АНК), заснований ще Нельсоном Манделою. АНК зараз очолює чинний президент Сиріл Рамафоса. Партія править країною з 1994 року – з перших демократичних виборів після повалення режиму апартеїду. Іншої влади, крім АНК, ПАР після колонізаторів ще не знала. Партія представляє чорних реакціоністів, але зараз є більш-менш помірною.
У правлячої партії є “менші брати” – політичні проєкти, утворені найбільш радикальними вихідцями з АНК, такі як “Умконто ве Сізве” або “Спис нації” (направлений на білих африканерів, звісно ж) експрезидента Джейкоба Зуми, та “Борці за економічну свободу (БЕС)” Джуліуса Малеми. “Умконто ве Сізве” – це самоназва бойового крила АНК, яке, власне, й боровся з білими плантаторами, а “Борці” – молодіжне крило того ж АНК, але ще більш лівого спрямування.
Ці дві парламентські партії дійсно вкрай вороже ставляться до білих нащадків колонізаторів та до Заходу загалом, отримуючи пряму підтримку з РФ та Китаю.
Зума називає себе “другом Путіна” й “борцем з імперіалістами”, а “Борці” взагалі вважають себе “марксистами”, які мріють, якщо не про світову, то хоча б про африканську ліву революцію.
Щоправда, у 2024 році вони остаточно стали окремими політичними силами від АНК і прагнуть посунути Рамафосу від влади, бо той занадто м’який до Заходу й намагається “лавіювати” між Заходом та БРІКС. Зараз вони в опозиції до своєї “материнської” структури і навіть не потрапили до складу правлячої коаліції після виборів 2024 року.
Попри те, що економічна ситуація в ПАР постійно балансує на межі кризи, уряд країни змушений шукати підтримки там, де її реально отримати. І наразі це лише Європейський Союз. А де активний ЄС — там і зростає вплив України. Київ активно використовує цю можливість, поступово посилюючи свою дипломатичну присутність в Африці: з 2022 року кількість українських посольств на континенті зросла удвічі — з 10 до 20. Хоча значних проривів поки не спостерігається, цей тренд є багатообіцяючим.
Показовим у цьому контексті став візит президента України Володимира Зеленського 28 квітня. Цей візит став логічним продовженням березневої зустрічі між ПАР і ЄС, під час якої Європейський Союз виділив 4,7 мільярда євро на підтримку Південної Африки.
Ключовими темами переговорів української делегації з представниками правлячого АНК та опозиційного Демократичного альянсу стали питання торгівлі сільськогосподарською продукцією та активізація економічного співробітництва загалом. На африканському ринку Україна та Росія є прямими конкурентами, і Україна пропонує зробити ПАР логістичним центром для українського агроекспорту по всій Африці. Африканська сторона виявляє зацікавлення, але з українського боку бракує бізнес-ініціативи та практичної реалізації.
Хоча президент Рамафоса й далі тримається проросійської риторики, демократичні сили країни дедалі активніше виступають адвокатами України як в самій ПАР, так і по всій Африці.
Водночас сам АНК намагається налагодити стосунки із Заходом, зокрема й зі США, де питання України неочікувано стало важливим елементом у переговорах після укладення домовленостей із Трампом щодо корисних копалин.
Концепція “хочеш покращити відносини з ЄС — працюй з Україною” виявляється дуже вигідною для нашої дипломатії. Навіть ПАР вже підтримувала резолюції в ООН, вигідні для України, попри опір з боку РФ і навіть США. Причиною такої підтримки стала, радше, солідарність із позицією ЄС, ніж пряме бажання допомогти Києву.
Залишається сподіватися, що політична ситуація в ПАР й надалі сприятиме зміцненню зв’язків із проєвропейськими партнерами. І хоча дестабілізація в країні, яку Кремль активно підживлює, дійсно посилюється, Євросоюз дедалі активніше використовує цей хаос у власних інтересах, що працює й на користь України. Водночас зростання популярності Демальянсу та подібних до нього політичних сил відкриває нові можливості для співпраці.
Расовий конфлікт навколо білих “біженців” — це внутрішня справа ПАР, у яку Україна не втручається. Але ця суперечка ще більше погіршила відносини Трампа з південноафриканськими елітами, включно з партіями, що представляють білу меншину. Це, своєю чергою, сприяє подальшому зближенню ПАР з Європою, яка залишається одним з небагатьох надійних бастіонів демократії у світі.
Для України важливо не лише йти у фарватері політики ЄС, але й проявляти більше ініціативи в регіонах, де ми можемо запропонувати реальні вигоди: продукти харчування, озброєння, а в пакеті з європейською фінансовою допомогою — це стає надзвичайно привабливим варіантом для багатьох країн, що розвиваються. І поки Трамп створює конфлікти ледь не на кожному континенті, ми разом з ЄС маємо шанс згуртувати навколо себе тих, хто відчуває себе відкинутим або знехтуваним.
Матеріали, опубліковані у розділі «Думки», не обов’язково відображають позицію редакції УНІАН. Детальніше ознайомитися з редакційною політикою можна за посиланням.
